Післямова

Поданими тут увагами до сучасної літературної мови та особливостями української народньої мови я не вичерпую хиби в сучасній мові літературній, як і не вичерпую все особливе, одмітне в українській мові проти російської літературної мови: треба ще детально дослідити мову українських класиків слова, як і вичерпати матеріял етнографічній. А взагалі вичерпати всі особливості в мові — трохи чи й зможна це річ: жива мова має в собі багато такого, що не дається обняти певним граматичним правилом, а що треба відчути чуттям мови, стилю.

Виставивши українські язикові факти, я мала за підставу і поширеність їх, і відповідність иншим подібним язиковим фактам. Де можна було, там відтінено значінням паралельні звороти.

Даними в «Увагах» фактами з української, найбільше наддніпрянської, мови я б не хотіла підвести літературну мову під певні тісні рамки, — це значило б шукати нерухомости в русі, а мова передусім живе, вона є безнастанна творчість. Але мова кожного народу є вираз його національного світогляду, а мова окремого члена нації, мавши за підставу загально-національне, віками утворене, вносить у скарбницю народньої в широкому розумінні мови його власне, висловлює його індивідуальність. Кожний бо суб’єкт не тільки пасивно сприймає, а і творить мову. Але в цій творчості сваволі не може бути, і своє, індивідуальне кожне мусить підганяти під віками збережену підставу, щоб підійти під мислі народові. Инакше бо такому індивідуальному загрожує смерть. В. Гумбольдт був тієї думки, що сила індивідуума проти мови, як приналежности цілої нації, невелика; що проте індивідуум має вплив на загальну мову в більшій чи меншій мірі, але волю має тільки в тих межах, у яких загально-національна мова дозволяє її мати1. Ця думка й тепер держиться: «Самостійно й оригінально переживані інтуїції збуджують індивідуальну творчість стилістичну, але коли натрапляють на задубілі форми язикової експресії, вони мусять до них нахилитися. Переможна сила традиції й звичаю у цій царині, як і в обсязі инших формально-язикових уяв, опановує найгеніяльніші особистості. Діяльність творця, як і скрізь, так і тут, у значній мірі залежить від матеріялу, що його він (творець) перетворює своєю працею, а язиковий матеріял може сильніше нас в’яже, ніж який инший фізичної природи твір»2.

Поданими тут фактами я б рада прислужитися сучасній літературній мові тим, щоб допомогти їй зійти з російської підстави, набігти живої народньої тропи, тієї, що йшла нею літературна мова давняшніх українських письменників, а відбігла її сучасна літературна мова. Для української літературної мови є єдина можлива підстава — народня мова: елемент, що з його тепер твориться українська інтелігенція, це українське селянство, — тільки воно може дати обличчя українській літературній мові.

Ще кілька слів за фразеологію.

Як до типу певного твору, і мова його повинна відбивати певним духом, повинна мати свій стиль, і не тільки мова красного письменства, а і мова популярно- і спеціяльно-наукових праць. Цього вимагає краса, цілість твору; це є навіть певний педагогічний спосіб впливати на читача.

Стиль багато залежить від фразеології, тоб-то від тих словесних сполученнів, що образно характеризують собою асоціяцію поняттів у даного народу, його способи думати. Фразеологія надає мові певного обличчя і в великій мірі спричиняється до одмітности її поміж иншими мовами. Можна й у науковій мові що-найширше прикласти фразеологію навіть у її ширшому розумінні, тоб-то і так звану мітологічну мову, мову метафор, порівняннів, гіпербол то-що. Часом бо буває потреба обняти думку не повсякденними звичними, а образними висловами. Потебня каже: «У нас у мові стало відбувається дрібний, але в результаті могутній перетвір поетичних форм у прозаїчні і навпаки — постають нові поетичні форми з прозаїчних. Щоб створити наукову думку, не можна без поезії обійтися» і далі: «де нема точного поняття, там виступає поетичний образ»3.

На образність багата народня мова і її б можна щонайширше використати. Одно з завданнів, що стоїть перед українськими філологами, — це дати в можливій мірі повну українську фразеологію, використавши як народній, як і літературний матеріял.

Нижче подаю деякі з тих фразеологічних зворотів, що вони, вже здебільшого відійшовши свого первісного емоціонального характеру, могли б стати в пригоді й науковій літературній мові. Вони могли б правити і за основу, коли доводиться творити нові фразеологічні звороти або перекладати чужі.

Важко в тому багатстві народньої фразеології відшукати системи, навести на певні правила. Проте дещо дається зробити. Де головний елемент фразеологічного звороту повторюється в багатьох фразеологічних зворотах, там він може стати за головний елемент і до нових фразеологічних зворотів. Як корінь у цілому ряді слів, так дієслово в цілій низці фразеологічних зворотів і є здебільшого той головний елемент.

Подані нижче фразеологічні звороти згруповано так, щоб вони могли правити не тільки за лексичний матеріял, а і за матеріял, щоб творити нові фразеологічні звороти. Через те й ідуть вони групами, де в кожній зібрано різні дієслова одного кореня, а також і близькі значінням дієслова (брати і взяти, класти і ложити) з різними префіксами та суфіксами. Групи розкладено за абеткою початкових літер кореня в певній групі дієслів. В одній групі фразеологічні звороти йдуть за відмінками, що їх мають при собі дієслова. Дієслова, що коло одного відмінка згуртовані, спершу йдуть без прийменників, а тоді з прийменниками; спершу йдуть дієслова без -ся, а тоді дієслова на -ся. Від того, чи дієслово має при собі безпосередньо речівника, чи прийменника, то й абетки в певній групі дієслів додержано або за початковою літерою речівника, або за початковою літерою прийменника. В кінці кожної групи дано фразеологічні звороти, що в них речівникова форма незалежна від дієслова.

Пока не указано иное, содержимое этой страницы распространяется по лицензии Creative Commons Attribution-ShareAlike 3.0 License