Ні одна літературна мова, крім української, не зазнала в процесі свого розвитку такої раптової зміни в не що й довгий час, бо тільки від революції 1917 року. Це зрозуміла річ. Народилася українська державність, народилася українська школа. І тут живо треба було дати вислови цим новим культурно-національним формам життя, треба було творити нові слова, нові синтактичні, нові фразеологічні звороти. І в творчій тій роботі надто далося в знаки довголітнє московське поневолення: до тієї творчої роботи українці стали з психологією російської мови, із способом російського думання. Найбільше це виявилося в творенні синтактичних та фразеологічних зворотів. А що окремі слова, то хоч від 1917 року наддніпрянська літературна мова збагатилася в своєму лексичному складі на багато нововитворених тут, у нас, слів, розуміється, слів здебільшого наукового характеру, — в них бо була найбільша потреба, — але багато потрібних слів черпалося й із Галичини. І це теж зрозуміло. Від 1876 до 1906 року українська літературна мова не могла розвиватися на наддніпрянській Україні через обмеження та заборони, що чинив російський уряд, і українська національна культура, а з нею і наукова мова могли розвиватися тільки на галицькому ґрунті. Отже й не диво, що в термінах нашої наукової мови трапляється чимало українізованих польських термінів. Відома річ, ще більш увійшло в літературну мову українізованих русизмів, як витворених тут на Наддніпрянщині, як і витворених у Галичині. Та не в окремих запозичених словах головна сила: вони в меншій мірі впливають на характер мови. Своєрідним характером, тим так званим «духом» своїм, мова спирається передусім на стилістиці, складні, фразеології та словотворі. А сучасну українську літературну мову названими царинами підганяють під російську літературну мову1. Сучасна українська наддніпрянська літературна мова — найбільше в спеціяльно-наукових та в популярно-наукових виданнях— своєю складнею та фразеологією, почасти й словотвором, мало нагадує українську народню мову; вона намагається йти шляхом російської наукової мови з її здебільшого далеким від народнього складом фрази. Через що-найрізніші впливи, які зазнала на собі російська літературна, найбільше наукова мова, вона надто відбігає від народньої мови; в ній ми не відчуваємо своєрідности, живости російського народнього вислову. А що психологія мови, спосіб думати в наддніпрянської української інтелігенції через історичні обставини виросли на російській літературній мові, то стилістичні, синтактичні та фразеологічні особливості російської літературної мови — не кажу вже за запозичений у великій мірі лексичний матеріял— перенесено й в українську літературну мову. Зрозуміла річ, що найбільше цього впливу має на собі сучасна українська наукова мова тих авторів, що від недавнього почали по-українському писати.
Далека відстань літературної мови від народньої — зокрема це стосується до російської літературної мови — є явище зрозуміле: літературна мова витворюється на різних умовах історичних, політичних та соціяльних; проти народніх говірок вона відбиває певною штучністю, умовністю. Як і иншими сторонами, так і мовою кожна культурна нація мусить вбирати в себе різні як до умов впливи, а українська нація своїм наддніпрянським елементом в найбільшій мірі прихиляється до російського впливу: так бо історія склалася. Але коли сучасна українська літературна мова, здебільшого наукова, заховуючи тільки свої фонетичні, морфологічні та лексичні (переважно) особливості, усіма иншими сторонами відбігає свого природнього джерела — народньої підстави, де є инші психічні асоціяції, і набігає чужої собі тропи, що нею йде російська літературна мова, то вона стає в такій мірі неприродня й штучна, що перестає бути українською мовою. Така мова, надто в популярних виданнях, крім багатьох своїх инших гріхів, не дає збагнути змісту тим, хто черпає свою освіту в популярно-наукових виданнях, тоб-то українській півінтелігенції, затемнює їй думку і цим задержує її духовий розвиток. Вони бо, українські півінтелігенти, — люди народу, села; їх думка пливе за народньою психологією, їм важко, а часом вони й не можуть підігнати чужі їм, важкі звороти сучасної української літературної мови під своє розуміння. Тож слова, складня мови зв’язані з уявами, з асоціяцією уяв, що багатьма своїми фактами йшли в процесі свого творення відмінним для кожного народу шляхом, залежно від різних умов його минулого в найширшому розумінні. І чи така літературна мова, яка є сучасна українська в багатьох спеціяльно-наукових та популярно-наукових виданнях, підручниках, не може почасти спричинитися до того, до чого — в більшій, розуміється, мірі — спричинилася російська школа на Україні? Нарід у своєму розвиткові твердим ступає кроком тільки тоді, коли має за підставу ту живу, рідну мову, що її віками викохала собі народня психологія. І що більше українська інтелігенція хоче стати в пригоді народові, визволити його з темряви, піднести його культурний рівень, то більше вона повинна використовувати українську народню мову, вона повинна вчитися від народу висловлювати його думками, його психологією мови наукові правди. Такий є єдиний нормальний шлях, що ним може йти розвиток української літературної мови.
Усталеної в ширшому розумінні української наукової літературної мови ми ще не маємо, і чи та неусталеність не стає їй (мові) десь у пригоді саме тим, що дає їй найширші можливості, а передусім можливість мати народню підставу і розвитком своїм іти за розвитком народньої мови. Инакше б сказати: вона ще має в собі можливість стати такою мовою, якою б сам нарід заговорив, дійшовши нормальним шляхом відповіднього культурного рівня.
В якій мірі народня мова в певних культурних умовах впливає на літературну мову, що розвиток її нормально (без утисків) відбувається, почасти вияснюється хоча б із таких прикладів. Виходячи з цілком инших умов, що склалися для російської канцелярської мови, від XIV віку починаючи, проф. Е. Будде каже: «… мова ділових паперів потроху взяла відставати від живої мови і за деякий час стала потреба доганяти живу мову (язык жизни). Ця догоня передусім почала виказуватися в сміливій спробі того чи иншого письмака, а пізніше літератора вжити на письмі слова, форми й звуки з народніх уст: і що письменник був сміливіший та освіченіший, то рясніші ставали під його пером такі спроби; що яскравіший хист мав письменник, то міцніше зв’язувалося слово його писаного твору із словами живої мови, тим більше міг виказуватися вплив окремої особи на літературну мову, яка за її (особи) допомогою зближалася з народньою і знаходила своє справжнє річище»2. Хоча проф. Е. Будде ілюструє сказане фактами морфологічними, лексичними та фонетичними, проте, думаю, воно стосується й до фактів синтактичних. За німецьку літературну мову Ch. Bally каже: «Ця мова є наче море, де розливаються її діялекти і через них рівень раз-у-раз міняється, міняються й властивості води. Вони заливають мову своїм спеціяльним лексиконом, мальовничим і рябим; різноманітність у їх граматичних зворотах заважає встановити одноманітні форми й складню настільки, що мало є літературних творів, де б діялектичні особливості не відогравали певної експресивної ролі. Німецька мова має багато більше слів, ніж їй треба, і, що важливіше, вона рясніє граматичними формами, що конкурують із собою. Звідсіля велика вільність в індивідуальному вживанні мови»3. А звідсіля свідомість, що й надалі народня мова має бути за джерело дальшому розвиткові літературної мови: «Життя та свіжість може наша літературна мова тільки тоді заховати, як що вона держатиметься джерела, де постає життя мови. Це рідна народня мова, як вона живе в наших діялектах»4.
Українська народня думка, як вона виражена в мові, має в собі багато матеріялу до абстрагування, і це б для літературної мови слід використати; вона має в собі багато фразеологічних зворотів, що їх можна й у науковій мові прикласти замість кувати нові й штучні. Взяти б перші кращі: зводити на очі — Звожу на очі їй чимало таких, що любили та й покинули MB. II, 130; на волю давати — Мачуха пасинку на волю давала: хоч льолю купи, хоч голий ходи Ном. 9377; братися парою, водою, льодом — Вода береться парою Гр.; міць узяти — Таку міць узяв наш волосний, що й мирового не слуха Гр.; дати навід Ном. — рос. дать указание, навести на путь, і багато-багато инших фразеологічних зворотів, що на них така багата українська народня мова і що їх, на жаль, ми так мало ще знаємо.
Як же наблизити українську літературну мову до народньої, як зберегти її «дух», її індивідуальні прикмети? Як навчитися думати по-українському і не збиватися на чуже? Треба уважно читати українських класиків слова, вважати на їх мову, відзначити в ній своє, українське, найбільше синтактичні та фразеологічні явища в мові. Так само треба й до етнографічних записів поставитися. Таке свідоме вивчання язикових особливостей витворює певне чуття самої мови, те, що німці називають Sprachgefühl. А те чуття мови стає у великій пригоді тоді, коли думка, ширшаючи, ідучи вглиб, вимагає нових висловів, коли треба знайти зв’язок між конкретним і абстрактним значінням окремих слів і цілих зворотів, словом, коли треба творити мову. Тим чуттям ідучи, легко й влучно абстрагує конкретні поняття П. Куліш: — Нове порядкування виявилось усюди так голосно (беру цеє слівце для ока і розуму, а не для вуха) Кул. VI, 588; просто й влучно пристосовує народні звороти до абстрактного розуміння С. Єфремов: Драматична парость деякий час лежала облогами Є. Іст. Письм., 174; наші письменники по первах ще не могли пустити свого плуга в рідну землю ibid., 136 та ин.
Але що мати в основі, щоб із-поміж численних паралельних форм народньої української мови в найрізніших її діялектах, серед численних синонімів синтактичних, лексичних та фразеологічних вибрати щось певне, встановити usus, наскільки це, розуміється, взагалі дається зробити в живій мові? Живою бо має бути літературна мова.
Кожна мова виявляє своїми кращими представниками слова певну властиву даній нації звичку думати, що витворилася як на даних з оточення, як і на суб’єктивних авторових рисах у мові. Суб’єктивізм той кришталізує, шліхує, словом, стилізує народню мову. Це і є лінгвістичний смак даної особи, її чуття мови. І те чуття мови йде в наших кращих представників слова здебільшого одним шляхом: воно висовує своє, одмітне. Так стилізували українську народню мову Квітка-Основ’яненко, Куліш, Марко Вовчок5.
Треба на оці мати й поширеність даного язикового факту.
Це і є той шлях, що ним і надалі повинна йти українська літературна мова. Певна річ, ще довгими часами матимемо паралелізми, невідтінені сіноніми, — але чи мова взагалі може їх збутися? За класичний приклад може нам стати німецька мова. Пор. вище наведену цитату з Ch. Bally. Синоніми становлять у великій мірі багатство мови, розуміється, коли авторів лінгвістичний смак і чуття мови вміє їх одтінити. Шевченко каже: Думав доля зустрінеться, спіткалося горе. Поняттю «нога, лапа» німецька мова, як до вимог стилю, як до відтінку в значінні, дає такі назви, Lauf, Pranke, Arm, Ständer, Fang, Ruder, Latsche та ин. крім загально вживаних Pusz, Bein, Pfote, Tatze. К. Voszler каже: «Вмілість говорити є саме в тому, щоб із найтоншими звуковими, флексивними, синтактичними та лексикологічними відтінками вміти одночасно й зв’язати відповідньо відтінені уяви»6. Одно з великих завданнів, що стоїть іще перед українськими філологами, це дати семазіологію української мови, де б відтінити треба окремі близькі значінням слова, синоніми. Завдання те ще не близької мабуть прийдешности, бо синоніми не здобули собі ще потрібної для літературної мови традиції. Розмаїтість, точність та глибина вислову — а це властивості, що до них повинна прямувати літературна мова— вимагають того багатства лексичного, синтактичного та фразеологічного, що є в сукупності українських діялектів.
Богумил і Житецький наприкінці спільної розвідки своєї таке пишуть: «Від народу через культурні верстви знов до народу — такий основний процес розвитку української мови»7. Українська літературна мова останніх років, найбільше наукова мова, ухилилася від того основного процесу, і треба докласти що-найбільшої праці, щоб ізнов наблизити її до народньої, до мови класиків українського слова.
* * *
Завдання я собі в оцій своїй роботі поставила переважно практичне: стати хоч трохи своїми увагами у пригоді сучасній українській літературній мові, щоб на її характерні хиби вказавши, подати й поправні форми й звороти, а передусім вказати на ті особливості в українській народній мові, що їм мало, а то й зовсім не дає уваги сучасна українська літературна мова в ширшому розумінні, тоб-то і мова красного письменства.
Виходячи з практичного характеру «Уваг», я не мала змоги розмежувати явища синтактичні й стилістичні. Переважною своєю частиною поданий матеріял обіймає явища синтактичні; зачеплено також факти морфологічні та семазіологічні.
Вказуючи на ту чи иншу поправну форму проти хибної, я йду шляхом індуктивним: за вихідний пункт маю поширеність даного язикового явища в мові народній та в мові кращих знавців українського слова і намагаюся обминути все те, що могло б відбивати суб’єктивною вподобою.
В основу розподілу поданого матеріялу взято ознаки формальні, проте через міркування практичного характеру деякі явища відокремлено на підставі їх семазіологічних ознак, як ото «часові звороти» та ин. Місцями з одної формальної категорії виділено те, що має серед уваг до сучасної літературної мови самостійне значіння, як ото, наприклад, прикметники дієслівного походження, що відповідають російским дієприкметникам, відокремлено від инших прикметників, то-що.